Пошук по сайту
Авторизація
Логин:
Пароль:
Регистрация
Забыли свой пароль?
Періодика
Медична інформатика та інженерія
Партнери
Поиск информации по диагнозу / Med And Me Издательский дом ЗАСЛАВСКИЙ Zepter
Технічна підтримка

Аналіз ситуації в системі охорони здоров'я України




Аналіз ситуації, яка склалась наразі в системі охорони здоров’я України, свідчить про те, що принципи діяльності цієї галузі не відповідають сучасним економічним умовам держави.
Витрати на охорону здоров‘я України згідно з Законом України "Про Державний бюджет України на 2006 рік” складають 16,9 млрд. грн. або 3,3 % від ВВП, в той час як, за оцінкою ВООЗ, фінансування охорони здоров‘я на рівні меншому за 5 % ВВП свідчить про непрацездатність галузі.

 У структурі видатків на охорону здоров‘я України близько 60-70 % виділених коштів припадає на фонд оплати праці та його нарахування (за оцінкою ВООЗ, якщо питома вага заробітної плати в структурі витрат на охорону здоров‘я становить більше 30 %, то це свідчить про відсутність процесу відтворення галузі). Законом України "Про Державний бюджет України на 2006 рік” передбачено, що видатки на охорону здоров'я із загального фонду бюджету на душу населення у 2006 році становлять 356, 8 грн., що на 95, 8 грн. більше проти затвердженого бюджету 2005 року та на 160, 0 грн.

Таким чином, ресурси охорони здоров'я практично вичерпані і без рішучого здійснення реформи галузі втримати контроль за станом здоров'я населення, насамперед за інфекційними захворюваннями та хворобами, що зумовлюють більшу частку смертності та інвалідізації осіб працездатно-го віку, що досягли критичної межі, буде не можливо.

Вагомий внесок у зростання обсягів фінансування галузі охорони здоров’я в Україні може здійснити обов’язкове медичне страхування. Але для його впровадження необхідно визначитися з моделлю його організації, яка б найповніше враховувала правові, економічні та соціальні передумови в Україні.

На сьогоднішній день існує дві основні конкуруючі між собою концепції впровадження медичного страхування, одна з яких базується на тому, що в Україні має впроваджуватися соціальне обов’язкове медичне страхування, яке основується на єдиному платникові – Фонді медичного страхування, інша говорить про обов’язкове медичне страхування із залученням страхових організацій поряд із державою. Представники кожної із цих концепцій вносять до Верховної Ради свої варіанти законопроектів. Зокрема, представники першої течії пропонували законопроект № 0944 „Про державне соціальне медичне страхування”, який у 2003 року не був підтриманий у третьому читанні Верховною Радою України. У той же час їх опоненти подали на розгляд Верховної Ради законопроект № 3370, який також не був проголосований. І у вересні 2006 року подали законопроект № 2192. „Про фінансування охорони здоров’я і медичне страхування” (№ 2192 від 19.09.2006). 

Першочерговою законодавчою причиною того, що обов’язкове медстрахування досі не впроваджене В Україні, є його суперечність Конституції. Адже в статті 49 Конституцієї України зазначено, що кожна людина має право на безкоштовну медицину, тоді як впровадження страхової медицини означає безкоштовне обслуговування тільки застрахованих. [1, стаття 49]
У справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України "у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно" (справа про безоплатну медичну допомогу) Конституційний Суд України дійшов таких висновків ( рішення КС № 10-рп від 29.05.2002).

«Термін "безоплатність" (у тексті статті 49 Конституції України - "безоплатно"), офіційне тлумачення якого просять дати народні депутати України, не має самостійного значення. Його зміст визначається або контекстом, або логічним взаємозв'язком слів, у якому він застосовується. У словосполученні "медична допомога надається безоплатно" останнє слово у контексті всієї статті 49 Конституції України означає, що індивід, який отримує таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров'я, не повинен відшкодовувати її вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій формі незалежно від часу надання медичної допомоги.»

 Але цілком зрозуміло, що недофінансування вітчизняної охорони здоров’я призводить до неофіційної оплати послуг лікарів, медсестер і керівництва клінік. Виправити ситуацію може або збільшення фінансування медичного сектору з держбюджету, або збільшення податкового навантаження на роботодавців.

 Крім того, стаття 4 Основ законодавства України про охорону здоров’я одним з основних принципів охорони здоров'я в Україні визначає саме рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я .

Автори законопроекту № 2192 від 19.09.2006. пропонують ввести обов’язкове медичне страхування шляхом створення Державної страхової медичної організації. 

На думку авторів, перевагою законопроекту є те, що зберігається державне фінансування медичної галузі у тому обсязі, який існує нині. Страхові кошти будуть не основними, а додатковими. За підрахунками, у разі прийняття закону близько 50-55% коштів на медицину надходитимуть із державного бюджету, ще 30% - від обов'язкового медичного страхування. Страхові організації мають на 100% належати державі та бути підконтрольними Кабінету Міністрів. Однак через три роки після початку дії програми на ринок мають право вийти приватні страхові компанії. 

Законопроект передбачає виплату гонорарів лікарям, що могло б сприяти вирішенню проблеми екномічної мотивації медичного персоналу. 

Основними недоліками останнього законопроекту фахівці відзначають такі:
  •   регресивних характер фінансування (бідні платять відносно більше ніж багаті);
  •   залежність програми послуг від суми страховки, що ставить громадян у нерівне становище;
  •   створення конкурентних страхових ринків, при яких неминуче „зняття вершків” і зменшення справедливості (особливо відносно хронічних хворих та літніх людей);
  •   складний з точки зору реалізації механізм управління.

У Висновку Головного науково-експертного управління на проект Закону України “Про фінансування охорони здоров‘я та медичне страхування” (№ 2192 від 19.09.2006 р.) нагадується що Верховною Радою України розглядається Закон про ратифікацію Європейської соціальної хартії. Відповідно до статті 11 Європейської соціальної хартії, держави повинні “усунути, у міру можливості, недоліки в системі охорони здоров’я” та “запобігати, у міру можливості, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням”. Комітет незалежних експертів Ради Європи вважає, що держава виконує це зобов’язання, якщо її медичні служби та система охорони здоров’я здатні забезпечити належний медичний догляд усього населення. [16]
Дуже неінформативним є зміст статті 21 Проекту № 2192 « Порядок надання медичних послуг згідно Програми обов’язкового медичного страхування». Тут автори намагалися в трьох реченнях викласти механізм дії цілої системи забезпечення конституційного права особи на охорону здоров’я.

З аналізу законопроекту стає зрозумілим, що багато з концептуальних його положень не узгоджується з прийнятими на даний час програмними документами, зокрема з
  •   Конституцією України;
  •   Основами законодавства України про охорону здоров’я;  
  •   Концепцією розвитку системи охорони здоров’я населення України, затвердженої 
  •   Указом Президента України щодо напрямів та етапів реформування системи охорони здоров’я та Програмою діяльності Уряду щодо розвитку охорони здоров’я та медицини в Україні.

З метою підтримки процесу запровадження обов’язкового медичного страхування в Україні Європейським Союзом було виділено Україні 4 млн. євро на проект TACІС "Фінансування і управління охороною здоров'я в Україні", ціль якого - сприяння розвитку ефективного і діючого фінансування і управління в сфері охорони здоров'я в Україні. Програма TACІС, створена в 1991 році, є головним інструментом співробітництва Європейського Союзу (ЄС) з пострадянськими країнами. В основному вона полягає в технічній допомозі. Програма базується на регламенті, що у свою чергу визначає такі цілі, як стимулювання переходу до ринкової економіки і зміцнення демократії і верховенства права в країнах-партнерах.

Мета Проекту ЄС "Фінансування та управління у сфері охорони здоров'я в Україні" полягає у сприянні розвитку ефективного і дієвого фінансування та управління у сфері охорони здоров'я та створенні необхідних умов для запровадження соціального медичного страхування.

На чолі проекту стоять міжнародні й українські експерти. Керувати їм буде міжнародний консорціум. Термін реалізації проекту 2,5 роки.

 Проект переслідує чотири конкретні цілі:
  •   модифікацію структури Мінздраву з метою забезпечення передумов для створення Національного фонду медичного страхування,
  •   розробку двох регіональних пілотних проектів з метою наробітку ефективної і діючої національної "передової практики" розробки і виконання всіх необхідних компонентів для впровадження медичного страхування в Україні,
  •   розробку і впровадження комплексних, життєздатних процесів підготовки фахівців у сфері управління і фінансування системи охорони здоров'я для адміністративних кадрів різних рівнів у сфері охорони здоров'я, керівників установ охорони здоров'я,
  •   проведення кампаній по підвищенню рівня поінформованості громадськості й оцінки їхнього впливу.

В серпні 2004 року Проектом ЄС „ Фінансування та управління у сфері охорони здоров'я в Україні” та кафедрою соціології НаУКМА в рамках роботи проекту було проведено соціологічне дослідження в пілотних регіонах: Золочівському районі Харківської та Попільнянському районі Житомирської областей стосовно обізнаності населення щодо медичного страхування.
 
Мета дослідження - з'ясувати, яким є ставлення представників влади, медиків, журналістів та загального населення обох районів до існуючої системи медичної допомоги та до необхідності її реформування, зокрема до запровадження обов'язкового медичного страхування.
 
Результати опитування допомогли чіткіше окреслити реальну картину взаємовідносин пацієнт-лікар, виявити ступінь довіри населення до різних соціальних інституцій та джерел інформації. Загалом було опитано 1076 респондентів віком від 18 до 86 років в обох районах.

Вибірка дослідження для загального населення – комбінована районовано-кластерна з уведенням квоти за статево-віковою ознакою та типом населеного пункту. На першому етапі для кожного району були отримані списки населених пунктів з вказаною кількості жителів та первинними соціодемографічними характеристиками населення району. Далі населені пункти умовно були згруповані в 3 групи: районний центр, великі села (від 1000 дорослих жителів) та малі села (до 1000 дорослих жителів). З кожного списку абсолютно випадково було обрано по одному населеному пункту, в якому було опитано кількість респондентів, пропорційну до кількості населення, яка проживає в населених пунктах відповідного типу кожного району.

Інструмент дослідження – напівстандартизована анкета (у варіантах для загального населення та для представників влади, медиків, журналістів), схвалена Міністерство охорони здоров'я. 

За результатами дослідження можна зробити висновок, що населення в цілому сприймає ідею введення медичного страхування і основним його завданням вбачає забезпечення доступності якісної медичної допомоги для всіх, проте більша частина населення обох районів вважає, що сплачувати внески на ОМС повинен роботодавець. Основними причинами прагнення людей до реформування системи фінансування охорони здоров’я є низька якість медичних послуг, незадовільне ставлення медичного персоналу до пацієнтів, а також нераціональна структура системи надання медичної допомоги, що призводить до виникнення черг до лікарів.

Одним із завдань проекту, яке повинне закласти правові основи для повноцінного функціонування лікувально-профілактичних установ як самостійних суб’єктів сфери медичного страхування є розподіл функцій замовника й надавача послуг з охорони здоров’я. Для цього в структурі Золочівської РДА створили відділ охорони здоров’я, який виступає замовником медичних послуг для населення району Рішенням XVI сесії IV скликання Золочівської районної ради від 21.12.2004 створили комунальне підприємство “Золочівська центральна районна лікарня” (ЦРЛ) , яке виступає виконавцем, надавачем послуг. Мета такого кроку – зробити надавачів послуг незалежними, змінити статус бюджетних установ на статус підприємств. Відділ охорони здоров’я, який є головним розпорядником коштів адміністрації, та ЦРЛ уклали контракт на надання медичних послуг населенню (сума – понад 3,8 млн грн.).
 
Відділ охорони здоров’я контролює цільове використання коштів, результати діяльності, якість наданих медичних послуг. Щомісяця головний лікар і головний бухгалтер ЦРЛ звітують про виконання фінансового плану, основних медичних показників.
 
Раніше фінансування таких медичних закладів відбувалось виключно "постатейно" з державного та обласного бюджетів, на сьогоднішній день грошові надходження здійснюються переважно з районних бюджетів в межах сум, передбачених щорічними угодами про співпрацю. Водночас збереглось фінансування медичних закладів з бюджетів інших рівнів на реалізацію конкретних програм чи проектів. Право на контрактні умови співпраці, яке отримали медичні КНП, дозволяють їм, враховуючи відповідний світовий досвід, обирати ту форму контракту, яка сприятиме кращій організації їх роботи. Після того як лікарні набули статусу КНП, їх адміністрації отримали право самостійно розподіляти кошти, які надійшли до медичного закладу, орієнтуючись при цьому виключно на реальні потреби. Тому стало можливим формування так званого глобального бюджету лікувально-профілактичного закладу (ЛПЗ), як це відбувається в більшості медичних закладів провідних країн світу. Це є чи не найголовнішою умовою для суттєвого покращання якості надання медичної допомоги населенню "на місцях" та підвищення рівня оплати праці працівників ЛПЗ. Керівництво медичних закладів для залучення додаткових джерел фінансування отримало право укладати корпоративні договори про медичне обслуговування з підприємствами різних форм власності чи фізичними особами.

Ефективність системи медичного страхування великою мірою залежить від контролю за якістю надання медичної допомоги. Але для того, щоб здійснювати такий контроль, необхідно мати чіткі правила, стандарти лікування. Під якістю медичної допомоги розуміється процес взаємодії лікаря та пацієнта, заснований на кваліфікації лікаря, тобто його здатності знижувати ризик прогресування захворювання у пацієнта та виникнення нового патологічного процесу, оптимально використовувати ресурси медицини та забезпечити задоволеність пацієнта наданою йому медичною допомогою.
 
Медико-технологічні стандарти регламентують власне процес надання медичної допомоги; стандарти програм медичної допомоги - проведення комплексу медичних заходів визначеним групам пацієнтів; медико-економічні стандарти - стандарти програм із закладанням розрахункової вартості комплексу послуг, які пропонуються для надання пацієнтам; стандарти медикаментозного забезпечення формуються шляхом розробки спеціального формулярного списку лікарських засобів за кожним захворюванням у розрізі клініко-фармакологічних груп.
Допоки такі стандарти не будуть чітко регламентовані, тобто не буде затверджено чітких правил і схем діагностування та лікування конкретних нозологій, доти і неможливо буде контролювати їх виконання. У системі охорони здоров’я України питання стандартизації надання медичної допомоги, контролю за її якістю і виконанням залишаються недостатньо вирішеними. Під стандартом розуміють зразок, нормативний документ, який забороняє відхилення від нього. Населенню України медична допомога надається мережею амбулаторно-поліклінічних, стаціонарних та спеціалізованих закладів. В усіх лікувально-профілактичних закладах системи охорони здоров'я надається гарантований рівень медичної допомоги, який визначений постановою КМУ від 11.07.02 № 955 "Про затвердження програми надання громадянам гарантованої державної безоплатної медичної допомоги". В лікувально-профілактичних закладах усіх типів впроваджені в роботу тимчасові галузеві стандарти якості надання медичної допомоги, де визначено обсяги діагностичних, лікувальних та профілактичних процедур, які виконуються в амбулаторно-поліклінічних та стаціонарних закладах для дорослого та дитячого населення. Зазначені нормативи затверджені відповідними наказами МОЗ України (№226 від 27.07.98, № 502 від 28.12.02, № 503 від 28.12.02, № 507 від 28.12.02, № 191 від 05.05.03)

Проте ці документи є лише першим кроком на шляху до вирішення проблеми, адже і вони не позбавлені недоліків. По-перше, неможливо виконати всі необхідні дорогі обстеження за відсутності необхідних апаратури та коштів. Приміром, діючими стандартами за певних показників передбачене обов’язкове проведення комп’ютерної томографії. Проте томографи є далеко не в усіх міських медичних установах. По-друге, у розроблених стандартах лікування немає тарифікації медичних послуг, а саме вартості кожного обстеження і виконаного лікування. 

Ще одна дуже важлива проблема, що була виявлена західними фахівцями проекту ЄС «Фінасування та управління у сфері в Україні» в пілотних регіонах, але має бути врахована на загальнодержавному рівні, є методика визначення вартості медичних послуг. Кожна медична установа має свою схему розрахунку тарифів на медичні послуги, наприклад, у приватному медичному закладі консультація професора коштує у 10 разів вище, ніж консультація цього ж професора у бюджетній медичній установі і т.д. Проблема тут перш за все на законодавчому рівні. У вересні 1996 року Кабінет міністрів України Постановою №1138 затвердив перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних установах охорони здоров’я та вищих медичних закладів освіти. Проте Конституційний Суд своїм рішенням від 25 листопада 1998 року визнав неконституційними практично всі положення тієї постанови КМУ. У справі за конституційним поданням 66 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти" (справа про платні медичні послуги) № 15-рп від 25.11.1998. Конституційний Суд України визнав розділ I та розділ II Переліку платних послуг, які можуть надаватися в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти, такими, що не відповідають Конституції України. Таким, що суперечить статті 49 Конституції України визнано також положення абзацу другого пункту 1 оспорюваної Постанови Кабінету Міністрів України, яким дозволено лікувально- та санітарно-профілактичним закладам приймати від хворих плату за надані їм інші медичні послуги як внесення добровільної компенсації.


Новини
27.11.2020  Крихітні полімери здатні знищити супербактеріі
26.11.2020  Аналіз крові замість рентгена: безпечна діагностика струсів мозку
25.11.2020  Медикам стало відомо, як позбавити людину від важкої алергічної реакції
24.11.2020  Пігмент з томатів і кавунів відновлює пошкоджені судини
23.11.2020  Імунітет у перехворілих на COVID-19 зберігається щонайменше півроку - дослідження Оксфордського університету
20.11.2020  Унікальний замінник цукру
19.11.2020  Незабаром буде випущена штучна підшлункова залоза
18.11.2020  Університет Брістоля знайшов новий спосіб лікування гіпертонії
17.11.2020  Відкриття: шум не менш небезпечний, ніж токсичні відходи
16.11.2020  Вчені випробували несподіваний підхід в лікуванні алопеції
13.11.2020  Вчені отримали унікальний матеріал для штучних кісток
12.11.2020  Знайдено спосіб зупинити старіння
11.11.2020  Дослідники навчилися відновлювати серцевий м'яз
10.11.2020  Вітчизняні експерти відкрили нові методи боротьби з раком
09.11.2020  Новий метод замінить операцію з пересадки рогівки
06.11.2020  Мозкові стимулятори виявилися не так вже безпечні
05.11.2020  Електромагнітне поле може вилікувати діабет, — дослідження
04.11.2020  Доведено: імунітет у тих, хто перехворів на коронавірус, захищає не менше півроку
03.11.2020  Виявлено нову причину утворення тромбів у хворих на COVID-1
02.11.2020  Кілька міфів про підвищений тиск, які варто спростувати
HINARI
PubMed